22 червня 1941 р. на світанку фашистська Німеччина розв’язала війну проти Радянського Союзу. Вже о третій годині ранку німецькі літаки бомбили станцію Пост-Волинський, були поранені і загинули декілька залізничників. Разом із фашистською Німеччиною у війну проти СРСР вступили Угорщина, Італія, Румунія, Фінляндія.

На особливому режимі

Головний удар з району Любліна в напрямку Рівне, Житомир, Київ противник завдавав військами 6-ї польової армії та 1-ї танкової групи. Перед ними було поставлене завдання: прорвати нашу оборону на ділянці Кристинополь—Любомиль і, розгортаючи наступ у загальному напрямку на Київ, вийти до Дніпра.

З початком війни залізничний транспорт був переведений на особ­ливий військовий режим. Багато пасажирських вагонів переобладнувалися в санітарні. На Південно-Західній залізниці, як і на інших, вводився воєнний стан, встановлювався суворий режим світломаскування.

З 1940 р. Південно-Західну магістраль очолив П. Некрасов. Ніколи ще залізничникам не доводилося працювати в умовах такого перевантаження станцій і дільниць. Іноді поїзди йшли один за одним буквально на відстані декількох сотень метрів. І цю роботу доводилося вести при маскувальному світлі стрілок і сигналів, під безперервними нальотами ворожої авіації.

Особливо великий внесок у безперебійну дію армійських комунікацій зробили залізничники Фастівського, Коростенського, Гребінківського залізничних вузлів. Лише в червні 1941 р. з Київського залізничного вузла було відправлено 450 ешелонів, а у серпні — 1 тис. 100 вагонів з устаткуванням і цінними матеріалами. За півтора місяця були евакуйовані на схід 197 великих підприємств, 32 вищих та середніх навчальних заклади, Академія наук, науково-дослідні інститути. У східні райони країни надіслано багато сільськогосподарської техніки, зокрема майже тисяча комбайнів.

У тих складних умовах героїчна поведінка залізничників вважалася нормою. На станції Ємельянівка склад з боєприпасами готовий був уже відправлятися, коли з-за хмар виринув німецький літак і зверху посипалися бомби. Загорівся вагон зі снарядами. Машиніст паровоза М. Молчанов кинувся до місця пожежі. Прибіг і начальник станції В.Сулименко. Удвох вони розчистили шлях і стали гасити вогонь, відчіплюючи вагони. На колії полетіли фугасні бомби. Осколком був смертельно поранений В.Сулименко. Молчанов не розгубився, він зумів відчепити вагони від паровоза, розосередити їх і, таким чином, врятувати від пожежі.

А ось ще один приклад. Ворожий літак напав на поїзд, який вів машиніст В.Казанський. Важко поранений в обидві ноги, стікаючи кров’ю, він продовжував вести ешелон і довів поїзд до дільничної станції.

Загалом ситуація в 500­кілометровій смузі оборони Південно-Західного фронту  складалася на користь ворога. Німці значно переважали радянські війська в живій силі і бойовій техніці. Ворогові вдалося захопити Львів, Луцьк, Рівне, важливі залізничні вузли – Ковель і Здолбунів, Дрогобицький нафтоносний район. Танкові дивізії ворога рвалися до Житомира...

Бронепоїзди вступають у бій

23 червня в районі Луцька, Бродів, Рівне, Дубно відбулася найбільша з початку війни танкова битва за участю майже двох тисяч танків з обох сторін. Наші танкісти, використовуючи високі бойові якості вітчизняних танків, завдали значної шкоди частинами 3-го моторизованого корпусу противника.

Суттєву допомогу військам у боях з гітлерівцями надавали бронепоїзди. На Київському паровозовагоноремонтному заводі було налагоджено будівництво бронепоїздів. Сьомого липня з воріт заводу вийшов перший бронепоїзд, а вже до 20 липня — другий. Робітники Дарницького вагоноремонтного заводу і паровозного депо спільно виготовили до 10 серпня і третій, назвавши його «Дарницький партизан».

Команди бронепоїздів укомплектовували з робітників і службовців-залізничників, які знали артилерійську та стрілецьку справу. За штатом було потрібно 100 чоловік, а подали заяви до команди бронепоїздів 800. Командиром першого бронепоїзда був призначений заступник начальника політвідділу Південно-Західної залізниці А.Тихоход. А командиром другого став начальник станції Київ-Пасажирський Л.Василевський. Командиром «Дарницького партизана» призначили інженера М.Богданова.

Грозою для ворога одразу став бронепоїзд народних ополченців під командуванням Л.Василевського. Маневруючи на залізничній вітці в районі Мишоловки, він вражав ворога влучним вогнем. Німці не раз намагалися знищити бронепоїзд. Під час одного з обстрілів командир був тяжко поранений. Командування бронепоїздом взяв на себе комісар С.Голованьов.

Мужність і винахідливість при виконанні бойового завдання проявив особовий склад бронепоїзда ополченців під командуванням О.Тихохода. Шостого серпня він вибив гітлерівців із залізничної станції Жуляни і вивів ешелон з цінним обладнанням. Таку ж операцію провели ополченці на станціях Пост-Волинський і Рихальська.

На залізничних ділянках Корос­тень—Білокоровичі, Коростень—Київ, Київ—Фастів бронепоїзди підтримували своїм вогнем радянські війська.

У роки війни було чимало випадків, коли лише п’ята частина особового складу залізничних формувань займалася безпосередньо своїми професійними обов’язками. Решта вели оборонні бої. Як правило, із залізничників формувалися команди для бронепоїздів. І, треба сказати, діяли вони сміливо і вміло.

Півтора тижня бронепоїзди тримали німців під прицільним вогнем своїх гармат і кулеметів. У середині липня проти радянських військ, які обороняли підступи до Києва, гітлерівці кинули великі ударні сили. Почалися запеклі бої. Бронепоїзди виходили на вогневі позиції і допомагали радянським військам знесилювати сили противника. Особливо відзначилися вони на станції Бородянка.

У ніч з 3 на 4 серпня командування укріпрайону і штаб оборони Києва відправили підкріплення в південний сектор оборони. Тієї ж ночі два бронепоїзди київських залізничників зробили сміливий рейс на захоплену ворогом станцію Боярка і висадили в повітря склади з боєприпасами, пальним і продовольством.

На світанку, 4 серпня, гітлерівці відновили атаки на передній край південного сектора оборони міста. І знову наразилися на стійкий опір. Бронепоїзди, замасковані в районі Тарасівки, артилерійським вогнем завдавали ворогові відчутних ударів.

Коли бої вже йшли на підступах до Києва, важко було розрізнити, хто залізничник, а хто — боєць ополчення. Люди, залежно від ситуації, або йшли в бій, або вели до фронту поїзди, вивозили в тил обладнання підприємств та запаси продовольства.

Наприкінці літа настали вкрай важкі дні — майже вся Південно-Західна залізниця була захоплена ворогом. Бої йшли в районі Голосіївського лісу, Святошина, Мишоловки. Німецькі нападники перерізали і останню лінію Київ—Лубни, що зв’язувала столицю з тилом. На Київському залізничному вузлі залишалися лише бронепоїзди та відновлювальні «летючки».

У ніч на 17 вересня залізничники пішли за Дніпро і зібралися на маленькій станції Бортничі. На станціях ділянки Дарниця—Яготин перебували тисячі залізничників — усі ті, хто до останньої хвилини залишалися на своєму посту.

П’ять бронепоїздів (у тому числі три — з командами залізничників) до останньої хвилини вели вогонь по ворожих позиціях. Бої йшли поблизу залізничної колії. «Фортеці на колесах» прагнули виручити товаришів, пробити їм дорогу в тил.

І ось настав момент, коли востаннє зібралися командири на військову раду. Було вирішено підірвати бронепоїзд. Позбавлені маневровості, вони служили лише зручною мішенню для ворога.

Пролунали вибухи, злетіли в повітря уламки, рейки, шпали. Під їх прикриттям героїчні екіпажі відійшли в ліс. Багато хто з них влилися в партизанські загони. Але група працівників магістралі до останнього відстрілювалася від гітлерівців, які наступали. Смертю героя загинув С.Голованьов. Тоді ж загинули начальник Південно-Західної залізниці П.Некрасов і начальник політвідділу А.Смирнов, начальник локомотивної служби І.Морозов, начальник служби зв’язку А.Іванов, інші працівники.

…До переможного травня 45-го треба було пройти ще майже чотири роки…

версiя для друку