Григорій Лялька народився у вересні 1941 р. в багатодітній сім’ї на захопленій німецькими окупантами Львівщині в селі Молодиче. А від станції Журавне, яка була неподалік, залізнична колія пролягала на Ходорів та Івано-Франківськ, ділячи село навпіл.

Батька забрали на фронт, тож матері самій довелося ставити на ноги в тяжких умовах окупації чотирьох малолітніх дітей, старшому з котрих було лише сім років. Харчувалися в основному городиною і бобами, але, слава Богу, всі лишилися живі.

Малому Григорієві запам’ятався рудий німець, який часто грав на губній гармошці й, охороняючи склад боєприпасів, лякав дітвору автоматом. А ще пригадує він, як німці похапцем відступали під натиском Червоної Армії — і з дерев’яного містка у річку впав їхній «Тигр». Деякі сільські дядьки швидко вимостили до своїх будинків стежки розібраними гусеницями та розпиляною на плити бронею. Така «бруківка» й донині лежить на подвір’ях декотрих газдів.

— Фашисти втекли, та жити ще довго було важко, — каже Григорій Дмитрович. — Визволителі заганяли людей до колгоспів. І досі гірко, як згадаю смак супу з лободи та кропиви, в якому де-не-де плавало промерзле картопляне лушпиння, а закушували це хлібом з соняшникової макухи за голоду в 1946—1947 рр. Транспорту не було ніякого, тому дітям з Молодичого треба було щодня долати по 12 км, аби ходити до школи, розташованої в сусідньому селі. Винятково важко було взимку, коли замітало шлях. Кілька разів я ледь не замерз… Не легше було і в теплу пору року, адже разом з дорослими доводилося працювати в полі, а коли мені виповнилося 14 років, то почали залучати до відбудови зруйнованої залізниці.

Як став вагонником

Декілька місяців Григорій підвозив тачкою гравій для колійного насипу, і хоча наприкінці дня рук не відчував од мозолів, та роботою був задоволений, адже тут платили «живі» гроші, які вельми були потрібні для виживання багатодітної сім’ї.

Ця обставина, мабуть, і стала основною за вибору професії: юнак після закінчення десятирічки вирушив вступати до Львівського технікуму залізничного транспорту на спеціальність «Автоматика та телемеханіка». Але забракло знань, а конкурс був великий, тому йому порадили навчатися у профтехучилищі на оглядача вагонів.

Опанувавши цю спеціальність, Григорій разом з 25 своїми одногрупниками їде за скеруванням працювати у Воркутинське відділення Північної залізниці. Майже рік роботи при тріскучих 40—45-градусних морозах, хурделицях і заметілях загартував молодого вагонника.

А траплялися й екстремальні випадки. Якось Григорій пропускав вантажний поїзд на Воркуту і помітив, що колеса одного з двовісних вагонів ішли юзом. Подавати ж сигнал щодо зупинки не було кому, бо машиністи паровозів їхали у голові поїзда подвійною тягою — і за сильної хурделиці Григорія не бачили. Радіостанції у хлопця теж не було. А він добре знав, що в сильний мороз за наявності великого повзуна колісні пари можуть поламати рейки на шматки — і аварія буде неминуча. Тому, поки потяг ще не набрав швидкості, юнак метнувся між вагони, намагаючися підняти ручку кінцевого крана, щоб випустити повітря з гальм — і зупинити поїзд. Проте ця спроба була марна. Тоді, не виходячи з міжвагонного простору, Григорій ліг на автозчеплення, намагаючися підняти ручку крана з протилежного боку. В такому положенні проїхав стрілочний пост, що був на виході зі станції (стрілочниця, звичайно, при такій погоді нічого небезпечного не завважила), після чого все ж вдалося відкрити кран — і поїзд зупинився на перегоні.

— Мене викликали на «килим» до начальника відділка у Воркуту для «розбору»,        де я отримав першу в своєму житті догану, — мовить Григорій Дмитрович. — Як з’ясувалося, вагон пішов юзом тому, що після його заходу на станцію колодки примерзли до колісної пари. Одначе мене покарали, бо якби  кран не відкрився, то на 150-кіло­метровому перегоні я міг би замерзнути.

 З Воркути Григорія Ляльку призвали до армії. Служив три роки солдатом, потому, по закінченні інституту, ще два роки носив офіцерські пагони, командуючи танковим взводом. Виконував свої обов’язки на «відмінно». Бо інакше не запропонували б лишитися у війську на посаді командира батальйону. Давали навіть квартиру. Але Григорію хотілося повернутися на батьківщину, де на нього чекали рідні.

Після служби в армії Григорій Дмитрович сповна опанував премудрість обраної в юності спеціальності: у вагонних депо Львів та Клепарів працював слюсарем, оглядачем вагонів, бригадиром поїзда, механіком дизель-генераторних установок, а у вагонному депо Львів дійшов до посади помічника начальника підприємства.

У 1983 р. досвідченого залізничника запросили в управління Львівської магістралі, де обіймав посади старшого інженера технічного відділу, провідного інженера з охорони праці й техніки безпеки, начальника відділу, а з лютого 1997 р. став помічником начальника служби вагонного господарства з кадрів і соціальних питань. З цієї посади й пішов на заслужений відпочинок.

Та довго на пенсії не засидівся: торік Григорія Ляльку було обрано головою ради ветеранів війни та праці управління Львівської залізниці.

Таке високе довір’я ветеран заслужив, бо за півстоліття роботи на магістралі зарекомендував себе висококваліфікованим спеціалістом і умілим ініціативним організатором, зразково виконуючи службові обов’язки, які поєднував з високою дисциплінованістю та відповідальністю. Григорієві Дмитровичу одному з перших на залізниці ще у 1985 р. було присвоєно звання «Кращий інженер» із занесенням його прізвища в дорожню «Книгу пошани». Завдяки його напо­легливості та професійності відбулися певні зрушення в організації кадрової роботи у вагонних депо, створенні системи роботи з молодими спеціалістами та формуванні надійного кадрового резерву. Керівництво магістралі та Укрзалізниці неодноразово нагороджувало його почесними грамотами, грошовими преміями, цінними подарунками. За вагомий особистий внесок у розвиток залізничного транспорту і високу професійну майстерність був нагороджений знаком «Почесному залізничнику».

Міцний тил — запорука успіху

Куди б не закидала доля Григорія Дмитровича, він завжди мав надійну опору в особі дружини — Ганни Петрівни, котра працювала вчителькою. Разом виховали гарних дітей, онуків. Майже всі вони пішли по слідах Григорія Дмит­ровича: на Львівській сталевій магістралі працюють дочка Ірина та зять Віталій, залізничником був і син Олег, котрий, на жаль, помер у молодому віці, залізничний технікум закінчив онук Назар, сюди ж збирається вступати і його брат Андрій… Мають причетність до транспорту ще два члени цієї великої родини — невістка Анжела та внучка Божена.

Всі вони нещодавно вітали Григорія Дмитровича з 70-річям. До цих щирих віншувань долучилися і члени ради ветеранської організації залізниці.

Микола ТРУШЕВСЬКИЙ,
член об’єднаної ради ветеранів
Львівської залізниці

версiя для друку