Міжнародний день громадян похилого віку, за даними Держкомстату України, святкує кожний п’ятий житель країни. В цей день Україна відзначає ще одне свято — День ветеранів. Загалом в Україні непрацюючих пенсіонерів-залізничників налічується понад 235 тис. Сьогодні наша розповідь про одного з ветеранів-залізничників, який дасть фору багатьом молодим.

У школі села Карів, що у Сокальському районі Львівської області, є гарно оформлений стенд, де розміщено фотографії та біографічні дані про випускників, які стали відомими людьми. На чільному місці стенду красується і фото Петра Яковича Кулинича.

Він серед своїх односельців досягнув, мабуть, найбільших професійних вершин на Львівській залізниці, одночасно ставши і одним з найвідоміших спортсменів-любителів України. Навіть нині, у свої 72 роки, ветеран встановлює рекорди у важкій атлетиці.

Зустрівши цього молодечого вигляду, худорлявого чоловіка десь на вулиці, ніколи не скажеш, що перед вами майстер спорту з важкої атлетики, призер і рекордсмен багатьох престижних змагань.

Де силу «нагулював»

— Де «ховається» у вашому організмі небувала спортивна сила, коли і як її «нагуляли»? — поцікавився у Петра Яковича.

— Я ніколи не був і навіть не мріяв стати богатирем, — усміхається мій співрозмовник. — Народився у 1939 р., тому дитинство припало на холодні і голодні воєнні роки. Батькові, який служив недалеко від нашого села на прикордонній заставі, у перші дні фашистської навали вдалося якось уникнути ворожої кулі, та вона, на жаль, усе ж наздогнала його у 44-му на Прибалтійському фронті. Мати виховувала мене і старшого брата Івана сама, вкладаючи у нас усі свої «куці» колгоспні трудодні, за які сім’я ледь існувала. Тому добре знаю, яким смачним може бути окраєць хліба, натертий часником і шматочком сала. То з чого ж було, як ви кажете, «нагулювати» силу? Та й професію наше воєнне покоління, як мовиться, вибирало «шлунком». Я, наприклад, після школи пішов навчатися у Львівське залізничне ПТУ № 10 на оглядача вагонів, оскільки там видавали фірмовий одяг і безкоштовно годували.

Сила друкованого слова

Після навчання в училищі Петро Кулинич два роки працював оглядачем вагонів на Станції Сокаль — стільки трудового стажу було потрібно для вступу до інституту. Хоча й невелика зарплата була тоді у залізничників, але юнак зумів зібрати певну суму грошей, щоб трохи вдягнутися і розпочати студентське життя у Білоруському інституті інженерів залізничного транспорту.

На відміну від «безальтернативного» вступу до училища, цей крок Петро зробив обдумано, бо встиг звикнути до неспокійних і водночас ритмічних, виважених залізничних буднів.

Учитися в інституті Петро не міг абияк, бо студентом став аж у 21 рік і молодші від нього на чотири-п’ять років однокурсники мали брати з нього приклад. Тому Кулинич з головою поринув у вир студентського життя: став завсідником інститутської бібліотеки, займався науковою роботою, брав участь у громадському житті механічного факультету. А ще, і це, мабуть, головне, чим нині гордиться Петро Якович, — в інституті він серйозно почав дбати про своє здоров’я, займаючись спочатку одночасно у декількох спортивних секціях. А згодом прочитав книжку відомого радянського штангіста Трохима Ломакіна «Путь к силе» і «захворів» штангою.

— Дивлячись на мою «небогатирську» фігуру та на неперспективний вік, тренери відмовлялися зі мною займатися, — пригадує Петро Якович. — Але я наполіг на своєму: чи не щодня до «сьомого поту» працював зі спортивними снарядами і через декілька років став розрядником, а згодом і майстром спорту.

Перемогла залізниця

Якось спортивні спеціалісти радили Кулиничу ще серйозніше зайнятися важкою атлетикою, давали рекомендації для вступу до інституту фізкультури. Але юнак навідріз відмовлявся від цих пропозицій. Мовляв, штангою займаюся заради здоров’я, а фах залізничника міняти не збираюся. Згодом він це довів на ділі.

Після закінчення інституту Петра направили в локомотивне депо Львів-Захід, де працював техніком, майстром, електриком. І робив це, мабуть, не без натхнення, бо уже через рік начальник відділу ремонту локомотивної служби Львівської залізниці Юрій Савицький запропонував молодому спеціалістові інженерну посаду в своєму підрозділі.

— У Юрія Всеволодовича я багато почерпнув, — каже Петро Кулинич. — Це був час, коли закінчувалася «ера» паровозів, а їм на зміну приходили тепловози, електровози і дизель-поїзди. Навчитися самому їх ремонтувати і передати свої знання іншим — було основним моїм завданням.

Для налагодження якіснішого відновлювального процесу рухомого складу нового покоління старшого інженера служби на деякий час відправляли у локомотивні депо Львів-Схід та Львів-Захід, на локомотиворемонтний завод, де Кулинич зумів розробити до десяти раціоналізаторських пропозицій, що були впровадженні не лише на Львівській, а й на інших магістралях.

Останні десять років перед виходом на заслужений відпочинок Петро Якович очолював відділ ремонту локомотивної служби.

Є ще порох у порохівницях!

Та записувати себе у пенсіонери Петро Кулинич не захотів. Декілька років він ще працював майстром у профтехучилищі, котре колись закінчував, викладав у залізничному технікумі, трудився вахтером на будівництві. А у вільний час продовжував займатися важкою атлетикою.

У молоді роки спортсмен виступав у середній і напівважкій вазі, відстоював честь клубу «Локомотив» на різноманітних змаганнях. Найкращим своїм досягненням вважає виступ на першості Центральної ради «Локомотив» колишнього Союзу. І хоча зайняв там друге місце (жим — 155 кг, ривок — 130 кг, поштовх — 170 кг) та поступився лише не кому-небудь, а олімпійському чемпіонові Борисові Сирійському!

Призові місця львівський важкоатлет займав і на інших змаганнях. Та найбільше Кулинич нагород і призів отримав, коли з 1999 р. почав виступати у ранзі залізничника-ветерана. До 2009 р. їздив на чемпіонати України і щоразу виборював першість.

Але ось уже третій рік, після встановлення рекорду України серед 70-річних спортсменів, Петро Якович втратив цікавість до змагань на вітчизняній арені. Можливо, тому, що не бачить перед собою гідних суперників, а може, недостатньо фінансуються поїздки на змагання… Але, на щастя, нещодавно Кулинич дізнався, що у серпні 2012 р. у Львові проходитиме чемпіонат світу і знову почав «піднімати залізо».

— У теплу пору року займаюся бігом босоніж по росяній траві не менше години, — розповідає Петро Якович. — У понеділок і п’ятницю займаюся штангою у спортзалі. Під час кожного такого тренування піднімаю шість-сім тонн «заліза» і відчуваю, як мовиться, що є ще порох у порохівницях.

Пишу ці рядки і думаю, наскільки різними бувають наші ветерани. Хтось із них сидить у дворі на лавці й «забиває козла», а є, на щастя, й такі як Петро Якович Кулинич, котрий у 72 роки мріє стати чемпіоном світу. Бо воістину спорт — то велика справа. Наш герой, наприклад, ніколи нічим не хворів, у нього не боліли зуби і нині всі 32 — його природні.

І взагалі Петро Якович вважає себе щасливою людиною, бо присвятив молоді роки улюбленій справі на залізниці, разом із дружиною виростили сина та доньку, тепер бавлять онуків.

А ще хочеться вірити, що ця вольова людина успішно виступить на чемпіонаті світу з важкої атлетики серед спортсменів-ветеранів. Тому бажаємо Петрові Яковичу зійти на найвищу сходинку п’єдесталу пошани.

версiя для друку