Нині переважна більшість фронтовиків відійшла у вічність, а тим, хто ще залишається поруч із нами, колишнім юнакам з наймолодшого воєнного призову, народженим у 1926 р., уже за 80.  Про одного з них — Григорія Яковича Антонюка — кавалера двох бойових орденів і десятка медалей, у моєму журналістському блокноті залишилися деякі записи.

Прибалтійське хрещення

У 1944 р. мені ще не виповнилося 18 років, але пішов у районний військкомат і попросився на фронт. Після короткого навчання став учасником наступальної операції, яка проводилася з 14 вересня по 24 листопада 1-, 2- і 3-м Прибалтійськими, Ленінградським та частинами сил 3-го Білоруського фронтів.

Щоби прорвати оборону противника, радянським воїнам довелося  пролити немало крові, проявляючи небачений героїзм.

Важкі, виснажливі бої відбувалися на підступах до литовського міста Шауляй. За кілька кілометрів від нього фашисти влаштували на башті водяного млина спостережний пункт і коригували звідти вогонь своїх артилеристів. Знешкодити коригувальників доручили мені та моїм бойовим побратимам Сергієві Протасову і Петрові Гайворонському.

Пробралися до млина берегом невеличкої річки. Але, незважаючи на високі зарослі очерету, вороги нас помітили та «притискали» до землі автоматними і кулеметними чергами. Відкрили у відповідь вогонь Степан і Петро, а я, скориставшися тим, що німці на мить принишкли, короткими перебіжками дістався впритул до млина і жбурнув у вікно башти три гранати. На цей раз вороги, як мовиться, затихли назавжди. А наші хлопці пішли в атаку і вибили фашистів з оборонного рубежу.

До речі, за ту операцію «коригувальниками» ми всі троє були нагороджені орденами Слави ІІІ ступеня.

Коли йшли запеклі кількаденні бої, то тили не завжди встигали підвезти до лінії фронту продукти та медикаменти. Так було, наприк­лад, у жовтні 1944­го у тій же Прибалтиці. Пригадую, як майже тиждень ми не бачили ні польової кухні, ні шматка хліба. Тому, коли стрілянина на якийсь час стихала, ми починали збирати опеньки, якими ряснів ближній лісок. Похапцем варили їх у похідних казанках і напівсирими їли.

…Після цього в нашій роті від отруєння грибами вмерло декілька чоловік. Мені пощастило: «відкачали» у лазареті. Щоправда, ще тиждень довелося відлежуватися «пластом». З того часу я не можу на гриби навіть дивитися.

До Ельби не дійшов…

Під час боїв на Прибалтійському фронті мене поранило, після чого потрапив у госпіталь. Далі воював у складі 1-го Українського фронту, який у березні—квітні 1945 р. вів кровопролитні бої на території Німеччини.

Хочу розповісти про забавний епізод, який стався десь наприкінці квітня.

На фронті було тимчасове затишшя, бо Радянська армія тоді зустрілася на ріці Ельба з союзниками, розколовши таким чином німецькі війська на дві частини.

Мене, старшого сержанта, й молоденького водія славнозвісної «полуторки», направили до сусідньої військової частини за продуктами. Та трапилася біда: наша машина на погано відремонтованому дерев’яному мосту провалилася в глибоченьку річку. Ми викарабкалися з кабіни, сіли на березі та й думаємо: що робити далі. Мій молоденький шофер навіть з розпачу заплакав.

Через якийсь час біля нас зупинилися три американські «Студебеккери», що теж хотіли проїхати аварійним мостом. З передньої машини до нас підійшов водій і перекладач, який запитав: «Чому плаче російський солдат?»

Дізнавшися, що за знищене майно хлопця відправлять у штрафбат, а, може, і розстріляють, американець простягнув йому ключі від свого автомобіля і сказав, що, мовляв, для того, щоб виростити солдата, потрібно 20 років, а для виготовлення машини —  лише кілька хвилин.

Через багато років після цього випадку я зрозумів, що з боку американця цей благородний жест мав пропагандистський характер. Але, як би там не було, а повернулися ми тоді до своєї частини на «Студебеккері», хоча й дістали від командира добрячого прочухана.

P.S. Наприкінці війни наш герой наступив на протитанкову міну — і майже рік лікувався в госпіталі. Це серйозне поранення не дозволило йому обрати омріяну в юності професію залізничника. Тому довелося працювати у побутовій сфері, яка обслуговувала людей цієї професії.

Свого часу він був ініціаторам створення на Тернопільщині декількох пам’ятників воїнам, які загинули на фронтах Другої світової війни. А свої особисті військові нагороди Григорій Якович заповів одному з краєзнавчих музеїв своєї батьківщини.

версiя для друку