Україна відзначає 20-ту річницю Незалежності. З кожним роком країна змінюється, йде своїм, суверенним шляхом. Нині події 1991-го р., коли омріяна Незалежність стала реальністю — вже історія.

Саме час згадати про людей, які її творили, які брали безпосередню участь у процесі здобуття. Одним із таких людей був депутат Верховної Ради УРСР, колишній начальник Південно-Західної залізниці Борис Степанович Олійник, перший і останній Президент Укрзалізниці. Газета «Магістраль» друкує архівне інтерв’ю з Борисом Степановичем, у якому він згадує про те, як Україна ставала суверенною.

— Борисе Степановичу, я добре пам’ятаю похмурий день 19 серпня 1991 р. У Москві — ДКНС (російською ГКЧП) і танки на вулицях, в ефірі — музика з «Лебединого озера». У Києві, зокрема біля видавництва «Радянська Україна», листівки Народного руху про те, що «військово-компартійна група вчинила антидержавний заколот». А потім було 24 серпня. Тепле, сонячне... Що відчували ви того серпневого ранку як народний депутат України?

— Складні почуття. Хвилювався, обурювало все те, що відбувалося 19, 20 та й у першій половині 21 серпня у Москві. У ці ж дні отримав повідомлення, що на суботу 24 серпня заплановано відкриття позачергової сесії Верховної Ради України. На ній планувалося розглянути питання про політичну ситуацію в республіці.

Вранці, добираючись до будинку Верхов­ної Ради, бачив, як вулицею Кірова, нині Грушевського, рухається великий потік людей. Більша частина з них ішла організованою колоною. То активісти Народного руху України намагалися якимось чином упорядкувати стихію прагнення людей якнайшвидше дістатися до будинку з прозорим куполом.

Попередній досвід роботи депутатом і аналіз ситуації в країні й парламенті, що складалися на 24 серпня, підказували мені — настають вирішальні години в історії нашої країни.

— Даруйте, Борисе Степановичу, я з колегами-журналістами був 24 серпня у лавах пікетувальників під стінами Верховної Ради. Той ентузіазм, єдиний порив тисяч людей, що скандували «Прапор — на Раду!», назавжди вкарбувались у пам’ять. Гучномовці транслювали передачу із сесійної зали, а ми всі дивувалися, чому довго не приймається таке просте рішення — оголосити Україну незалежною державою.

— Треба згадати, які сили тоді діяли у парламенті. Пам’ятаєте, на слуху у багатьох була група «239», де переважали комуністи. Була й досить активна група лівих. Група «239» не була однорідною. Одна частина на чолі з Леонідом Кравчуком дотримувалася національно-комуністичних поглядів, друга — комуністично-ортодоксальних. Здебільшого представники останньої гостро дебатували з представниками Руху.

— Яку парламентську групу підтримували тоді ви?

— Мене хвилювала доля України. Я знав настрій своїх виборців із Поділля. 17 березня 1991 р. на референдумі понад 80 % з них відповіли «так» на запитання «Чи згідні ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».

Увесь хід подій протягом 1990—1991 рр. підказував: Україна повинна бути незалежною. В парламенті, приймаючи рішення, я керувався наказами виборців. У політичному аспекті мені були близькі погляди групи депутатів, яка гуртувалася навколо Леоніда Макаровича.

— Тоді вам легко було прийняти 24 серпня рішення і реалізувати його, тобто проголосувати за Незалежність?

— Не скажіть! Більшу частину життя я прожив за радянської влади, сформувався як людина і керівник на тодішніх ідеологічних засадах.

Це нині можна вряди­годи почути від гарячих молодиків: мовляв, що такого вони зробили. Просто проголосували за незалежність. Але тоді, 24 серпня 1991 р., ламалися стереотипи мислення, воно піднімалося на вищий рівень. Сидячи в депутатському кріслі, я ніби внутрішнім зором бачив усю рідну Україну: її поля і гори, річки, ліси, міста і села. Все поєдналося в одне: минуле, сучасне і майбутнє...

Там, за стінами Верховної Ради, тисячі скандуючих людей, а тут, у залі засідань — гнівні суперечки депутатів на підвищених тонах. В окремі хвилини засідання я переставав їх чути, залишався наодинці з самим собою, наодинці зі своєю совістю. У ці хвилини я чув голос моїх батьків, їхні мудрі поради ніколи не лукавити перед людьми і слухати, що підказує серце...

— Борисе Степановичу, я уявляю: ось головуючий Леонід Макарович Кравчук, пропонуючи депутатам проголосувати за «Акт проголошення незалежності України», зачитує: «Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 р.:

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні;

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами;

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто ПРОГОЛОШУЄ незалежність України та створення Української держави — України...»

Я уявляю собі: депутат Борис Олійник уже на той момент прийняв тверде рішення і тому впевнено натиснув на кнопку електрон­ного поіменного голосування...

— Так! Саме так воно й було.

— А потім — бурхливі оплески, вигуки радісних вітань. Що ви відчули після голосування? Кажуть, був для депутатів і невеличкий банкет?

— Не знаю, що там було далі. А я відчував страшенну втому. Прошу зрозуміти мене правильно. Напруга була надзвичайна. В ту мить, коли приймалося рішення, здавалося, що стиснулося до миттєвості минуле і майбутнє життя. Життя тисяч українців, які впродовж багатьох поколінь боролися, мріяли і вмирали за наближення цього жаданого дня, коли Україна стане справді суверенною, самостійною державою. Нарешті, здійснилося!

Тому відчував утому і водночас внутрішнє піднесення, тріумф. Хотілося йти до людей, бачити їхні обличчя, розділити їхню радість.

Хоча була субота, я поїхав в Управління залізниці, де на мене чекали  колеги. Оперативні проблеми, які повсякчас стають перед начальником залізниці, не могли відсунути на другий план те, що тільки-но відбулося у Верховній Раді. Скрізь велися збуджені радісні розмови, всі розуміли неординарність події, її історичну вагу і велич.

— Борисе Степановичу! Стикаючись нині з економічними і соціальними негараздами, що обсіли нашу країну, чи не виникає іноді жалю за тим, що 24 серпня ви направили нашу Державу-корабель у самостійне незвідане відкрите море?

— Ніколи. Нестатки і негаразди тимчасові. Вони минуть, а до людей прийдуть справж­ній добробут і спокій. Якщо далі розвинути образ Держави-корабля, то він пливе морем не один-однісінький. Україна рухається разом із багатьма цивілізованими краї­нами, прагне набрати крейсерського ходу, аби йти врівень з передовими державами. Команда на кораблі — досвідчена, кмітлива, і я впевнений, що вона чітко і точно триматиметься взятого курсу.

Тож нехай благословенним буде 24 серпня 1991 року!

— Дякую вам за розповідь. Для нащадків наших вона буде документом — як свідчення творця, учасника й очевидця доленосного рішення в житті українського народу.

версiя для друку