Нещодавно в столичному Будинку художника відбулася ювілейна виставка одного з найцікавіших графіків України — Андрія Левицького. Наразі художник, який відзначив п’ятдесятиріччя, збирається розпочати роботу над новим циклом, у центрі якого фігуруватимуть старі паровози. Слід зазначити, що залізниця надихає його на творчість аж ніяк не вперше…

— Андрію, коли переглядаєш ваші роботи, то складається враження, що натхнення вам дарує, насамперед, природа і все, що з нею пов’язано. Як сталося, що творчу увагу привернула залізниця?

— Взагалі, я працюю під впливом трьох стихій — землі, повітря, води. Тому все, що плаває, літає і взагалі живе на планеті, може пробудити фантазію і, врешті, опинитися на аркуші. Одна зі складових життя, яка теж пов’язана з названими стихіями — транспорт. Небо, повітря у моїх роботах представлено літаками, вода — парусниками, а земля, звісно, залізницею.

— Але ж по землі їздять не лише по­їзди!

— Річ у тім, що мій дідусь, Андрій Андрійович Салько, ще до революції 1917 р. працював на київському вагоноремонтному заводі, керував однією з майстерень. Потім отримав нагороду «Ударник сталінського призову». На цьому знаку було викарбовано паровоз. Тож, вважайте, що й досі я малюю паровоз, який бачив на значку свого діда. А вперше, до речі, я використав цей образ, коли займався в художньому інституті жанром політичного плаката. Я намалював герб із червоним прапором, царським левом і дідовим значком у центрі. Шкода, що ця робота не збереглася… Я малюю не лише паровози. В мене є й інші цикли, один із них, наприклад, пов’язаний з деревами...

— Несподівана історія. Я, щиро кажучи, думала почути розповідь про дитячі враження від першої поїздки, скажімо...

— А від дитячих спогадів нікуди не подітися! Достатньо лише сказати, що я ріс у Києві на вулиці Жаданівського, яка розташована поруч із головними воротами міста. Здається, і досі пам’ятаю ні з чим незрівнянний запах старого вокзалу. Крім того, я часто їздив до бабусі, яка жила в селі Носівка під Києвом. І, зазначу, старі дерев’яні вокзали на маленьких станціях чомусь дуже захоплювали мою уяву.

Тривалі поїздки також справляли неабияке враження. Зокрема завдяки загальному вагонному антуражу (скажімо, чай у підстаканниках). А чого варте саме хвилювання у передчутті нового, коли ввечері сідаєш у поїзд, щоби зранку опинитися в іншому, ще незвіданому місці?

А ще були іграшки… Одного разу батько подарував нам із сестрою паровозики із НДР на батарейках, якими можна було керувати за допомогою пульта. Паровозики були ювелірно витонченими, їздили тонесенькою колією. Ми з Оленкою розкладали ті рейки по квартирі. Я відправляв до іншої кімнати «рухомий склад», навантажений цукерками. А приймав назад состав із горіхами...

— Укладачем вагонів потім не захотілося стати?

— Ні. Так само, до речі, як і художником.
Я — типове дитя радянської епохи. І хотів, як
і всі однолітки у дворі, стати космонавтом.

— Мистецтво для вас — це…

— Гра і «шаманство». Якісний папір, фарби, офортні інструменти, мідні дошки, процеси «труїння»... Кожна з названих складових може бути темою для окремої та цікавої розмови — певно, насамперед із колегами.

— Ви використовуєте у своїх графічних творах незвичний для більшості формат «видовженої картини» — панорами…

— Я сприйняв цей формат свідомо. Певною мірою — завдяки вивченню історії мистецтва. Так, одним із перших став використовувати такий підхід мій улюблений художник петровської доби, майстер Збройової палати (Государственной Оружейной палаты Московского Кремля — прим. автора) Олексій Зубов. Ще в 1716 р. він створив дивовижну панораму заввишки 79 см, а завширшки понад 2,5 м (239 см).

До речі, у 1697 р. цар Петро І під керівницт­
вом майстра, якого запросив до Збройової палати з Голландії, зробив свій перший офорт. Це була панорама «Перемога православ’я над магометанством». Ви можете когось із сучасних політиків уявити в ситуації допитливого ремісничого, який пізнає процес творіння від початку до кінця?

— Лише у страшному сні. Проте повернімося до залізниці і творчості. Цікаво, чи не пробували ви відобразити поїзд із фотографічною точністю?

— У мене є друг — американський художник, який живе у провінції. Він також малює паровози. І для нього вони теж пов’язані зі спогадами про щасливе дитинство — вестерни, поїзди «на пару», які мчать прерією...

Він якраз старанно, достовірно, до найменшої дрібниці виписує кожен фрагмент… Мене ж завжди цікавив насамперед образ. Я вважаю, що плоскісне мистецтво впливає на уяву глядача більше, ніж об’ємне, бо останнє людина зустрічає постійно в житті. Плоскісна ж картина пробуджує уяву, примушує людину творити свій образ. Коли я дивлюся на роботи свого улюбленого художника ренесансної доби Андре Монтені, то бачу спочатку образ, а потім уже звертаю увагу на промальовані деталі... Такий підхід я переношу й на власні роботи.

Якщо говорити про залізничний графічний цикл, то мене більше хвилювало, як передати образ поїзда, який їде, як знайти його оптимальне композиційне місце на аркуші, відчути ритм його руху… Я уявляв, що на моєму поїзді я міг би їхати до Чарлі Чапліна і його портрет можна знайти на одному з паровозів. Загалом вкладаю в картину усе, що мене оточує… В русі поїзда, до речі, є своя філософія. Грошей нема, ковбаса несмачна, криза, телевізійні теревені, а поїзди, попри всі негаразди, їздять — так само, як сонце щодня сходить і птахи щодосвіта співають. Поїзд — це константа руху.

— Ви чимало подорожували. Чи нема бажання закарбувати у графіці залізничні враження від різних країн?

— Суттєвої різниці між залізницями в усіх країнах, де я побував, нема. Різна культура, різні економічні умови — є, але всюди люди чесно виконують свою роботу. Україна поки що на шляху до змін. І добре, що наш локомотив рухається в цьому напрямку.

Нині я справді збираюся зробити новий цикл, пов’язаний із паровозами. Там будуть усі мої улюблені герої й актори. І все, що мене хвилює у цьому світі.

версiя для друку