Золотий голос України, Ніна Матвієнко, цікава попутниця для «розмови в купе». Адже її життя — це напрочуд яскрава історія, яку не переповісти за одну годину. А скільки цікавих життєвих історій вислухала вона під часок мандрівок поїздами на численні гастролі! Видатна співачка об’їздила півсвіту. Сподобалося в кожній країні. Але де б вона не була, завжди думками линула додому. Нині — це дача під Ржищевом, де пані Ніна висаджує квіти і мріє політати над Дніпровими пагорбами. Наша розмова почалася із розповіді Ніни Митрофанівни про свої враження від подорожей, а закінчилася дуже особистим.

Мало хто знає, що Ніна Матвієнко стала відомою співачкою не завдяки, а наперекір життєвим обставинам. Адже саме її, п’яту дитину в бідній багатодітній родині (11 дітей) Митрофана та Антоніни Матвієнків було вирішено віддати до інтернату. Це була справжня школа життя, яку юна Ніна з честю пройшла завдяки твердому характеру. Маючи непереборне бажання співати, дівчина в кінці 1960-х поїхала до Києва, аби навчатися в студії хору імені Г.Верьовки. Решта історії відома багатьом читачам.

У 1971 р. Ніна одружилася з молодим художником Петром Гонча­рем – сином відомого українського фольклориста та етнографа, збирача старожитностей Івана Гончара. У 1972 р. у родині народився син Іванко, за ним Андрійко, а потім і донька Антоніна. Сини пішли шляхом батька. Обидва вони — талановиті художники з власним мистецьким почерком і світобаченням. У 2005 р. 33-річний син Іван зробив несподіваний крок: вирішив піти в ченці і здійснив постриг. Доньку Антоніну все частіше можна зустріти на великій сцені: вона продовжує справу матері, і нещодавно посіла друге місце в телеконкурсі каналу «1+1» «Голос країни». Сподіваємось, бабусину справу продовжить і онучка — донька Антоніни маленька Уляна.

— Ніно Митрофанівно, ви любите подорожувати?

— Хороше питання для артиста! (сміється). Адже в моєму житті завжди дуже багато часу займали гастролі. Взагалі, мої поїздки за кордон більше пов’язані з роботою. Тому мені завжди комфортно в будь-якій країні. Пам’ятаю перше турне з хором імені Верьовки. Було багато переїздів, постійно у дорозі, спека стояла неймовірна, але мені досі сняться ці гастролі. Напевно тому, що молодою була — мені якраз виповнився 21 рік. Коли в 1991 р. почала працювати самостійно, довелося співати на півдні Франції в рамках Днів України в складі тріо «Золоті ключі». Я пам’я­таю цей шквал оплесків, це бажання з нами зустрітися. Незабутньо!

— А чи є у вас улюблене місто в Європі?

— Часто буваю в Парижі. Подобається саме місто, музеї, а найбільше — маленькі вулички, де ти ніби хочеш загубитися... І ще мені імпонує, що місто має статус культурної столиці, що французи вміють себе поважати. Взагалі, коли я подорожую Європою — милуюся, яка вона свіжа й зелена! Схід не такий. Він з каменю, там багато сонця, і це все ніби поглинає мене. Хоча багато світлого і мудрого прийшло саме звідти.

— Тоді що можете сказати про американський континент?

— У 1995 р. я співпрацювала з театром Lа mama в Нью-Йорку. Приміщення було невелике, ми працювали там майже три місяці, і я добре запам’ятала переповнені зали. У New York Times навіть вийшла стаття про ці спектаклі. Найбільше серед глядачів було українців, і мене це тішило. Звичайно, мала час на екскурсію містом, але як актрисі мені найбільше, звісно, запам’яталася атмосфера залу.

— А як проводите відпустки?

— Найкраща відпустка — на дачі, на городі. Я люблю побути на землі. Трапляється, їжджу до «Артека» — на п’ять-шість днів, мені цього вистачає. Відвідала я і Туреччину, і Єгипет. Якось мені випала нагода відправитися в круїз по Чорному морю аж до Ізраїлю — давно, ще в 1995 р. Сподівалася на яскраві враження. І вони були. Проте насолодитися такою цікавою поїздкою не змогла — була дуже сильна хитавиця — кілька годин стало для мене сильним стресом. До того ж, не можу довго знаходитися на сонці: влітку «заповзаю» в кущі і сиджу там, як ховрах.

— Отже гастролі — це робота, а справжній відпочинок для вас лише на дачі?

— Дачу під Ржищевом на Київщині вибирав мій чоловік. Я люблю рівнини, а він — пагорби, тому краєвид навколо горбистий. Дуже часто стою на дачі над Дніпром і заздрю птахам... Мрію, щоб колись і мені Бог дав можливість політати. Ще ми з чоловіком обожнюємо квіти: Петру до вподоби троянди, а я люблю, як вони цвітуть, а їх колючок не люблю.

— Чи маєте звичку в подорожах куштувати національну кухню?

— Звичайно! Найбільше запам’яталася китайська — вельми специфічний смак у їжі. А найсмачнішою вважаю, звичайно ж, українську кух­ню — борщ, варенички, млинці — це в нас найсправжнісінька екзотика для іноземців. Дуже любила мамині голубці з картоплею. Зараз їх напрочуд смачно готує моя сестра, яка теж, до речі, має гарний голос. Я виросла на Поліссі, тому дуже добре пам’ятаю смак власноруч вирощеної картоплі — у неї навіть запах інший…

— Розкажіть про рідний край, своє дитинство……

— Народилася я на Житомирщині в селі Неділиме в багатодітній родині. У дворі у нас завжди цвіли мальви, тому на дачі у мене зараз багато чорнобривців, айстр, майорів… Адже, вважаю, без квітів немає ні будинку, ні щастя коло нього. Ви колись замислювалися, чому людина саджає квіти? Тому що вони проросли у неї в душі і тепер їх потрібно посадити біля хати. І тоді видно, як ти живеш, що в твоїх очах, що в твоїй душі і в твоїх думках.

У мене ще з дитинства завжди був внутрішній протест проти всього поганого. Коли дивилася на людей, на їхні несправедливі вчинки, то говорила собі: ніколи такого не повторю, ніколи своїм майбутнім дітям такого не скажу... Я жила, як їжак: усе добре чіпляла до голочок свого життя, а погане відкидала.

— Із чоловіком Петром ви вже разом більше 40 років. Якщо не секрет, як ви познайомилися?

— Ми зустрілися на концерті, але я відразу не звернула на нього уваги. Потім мені сказали, що зі мною хоче познайомитися хлопець, котрий був на моєму вечорі. Ми з Петром побачили одне одного, та я серйозно це знайомство не сприйняла: мені тоді було 19 років, а він був на два роки молодшим. Однак Петро був налаштований зовсім по-іншому! Кілька разів проводжав мене після концерту… разом із товаришем. Виявилося, вони обоє за мною упадали! (сміється). Та у мене вже був хлопець. Але так сталося, що я його не змогла провести до армії. Він образився, а через деякий час я дізналася, що він одружився. Звичайно, я сумувала, а от Петро, пам’ятаю, тоді дуже зрадів! (усміхається).

— Загалом здається, що робота в артиста — нескладна: вийшов, заспівав. А як насправді?

— Насправді спів — це дуже складна робота. До того ж, це фізична робота, бо працюєш до такої втоми, що аж паморочиться в голові. Крім задоволення від мистецтва, є ще такі складові, як вивчення партитури твору. Потрібно попрацювати з оркестром, потім об’єднати з танцями, одягнути костюм і подивитися як все виглядає. Це цілий день! Замолоду я завжди лягала спати о другій ночі, а потім о сьомій ранку прокидалася і дітей до школи збирала. Отже ніколи не висипалася, і ніхто про це не знав. І лише зараз я можу дозволити собі поспати трішки довше.

— Чи є у вас рецепт гарного настрою?

— Якщо вас щось засмутило, раджу покинути все і негайно вийти на якийсь час з дому або з роботи. Добре, якщо маєте гарних друзів. Ідіть до них у гості, туди, де світло і приязно в хаті. Вас там заспокоять, обігріють, чаєм напоять. У мене є такі друзі, до яких я можу «втекти». В їхньому товаристві я отримую розраду, а вони — в моєму. А ще добре щось написати, висловити свої думки на папері. І в жодному разі не зациклюватися на негативній ситуації.

— Ніно Митрофанівно, ви завжди чудово виглядаєте! Може, у вас є якийсь свій рецепт краси?

— У мене це все іде зсередини. Чим більше я очищуюсь душею, чим більше намагаюсь звільнитися від негативних емоцій, чим більше уникаю депресій — тим яскравіше сяють очі та світлішим стає обличчя.

— Зараз наша країна готується до Євро­2012. Якщо до вас завітають іноземні гості, що покажете?

— Дам послухати українські пісні! Потім покажу рушники, поведу до київського музею Івана Гончара, щоб вони зрозуміли, що таке справжня Україна. І звичайно ж, ми б пішли до Києво-Печерської лаври — це наш духовний оберіг.

— А що ви побажаєте читачам «Магістралі»?

— Любити нашу українську пісню — це оберіг нашого слов’янського роду! І більше посміхатися!

версiя для друку