Є категорія людей, які все життя шукають легкого хліба. А є такі, які  не зважають на труднощі, шукають себе і знаходять, посідаючи гідне місце на підприємстві, в трудовому колективі й у житті. Саме на них тримається залізнична галузь, і саме такою є династія Споришів з міста Помічна. У них міцне коріння, бо деякі представники родового дерева приходили на сталеву магістраль у важкі для неї часи — і вистояли. Династія Споришів — це вісім залізничників, спільний стаж роботи котрих у галузі — понад 200 років.

Батькова помилка

Первісток марив потягами. І хоча іграшок удома було достаньо (бракувало лише дитячої міні-залізниці), Юрій  вишиковував у шеренгу бабусині стільці (уявні вагони),  сідав на перший — у «кабіну машиніста»,  давав  протяжний гудок — і вирушав у своїх мріях у дорогу. Не полишив дитячого захоплення й будучи старшокласником: одним з улюблених предметів була виробнича справа, де викладали курс для помічника машиніста. І  коли до нього приходили ровесники, то кращої «гри», ніж вивчення схеми електровоза з карти, розкладеної просто на підлозі, годі було й шукати.  Тож сумніву, куди вступати, у Юрія не було — мав піти до залізничного вишу.

Та батько, Андрій Васильович (до речі, сам машиніст, залізничник у третьому коліні), щоб уберегти сина від виснажливої роботи з позаурочними   (типове явище у кризові  90­ті роки минулого століття, коли одні машиністи в пошуках кращої долі звільнялися з депо, а інші змушені були працювати «за себе і за того хлопця» по 240—260 год щомісяця), спрямував Юрія до Кіровоградського сільськогосподарського університету. Мовляв, праця на землі потребуватиметься завше, адже їсти хочуть усі: тож будеш, синку, завжди при ділі.  Юрій послухав батька. Навчався він сумлінно, але чомусь увесь час згадував локомотив № 1400, на якому ще підлітком разом з батьком здійснив першу поїздку.

Проте згодом у сільському господарстві почали формуватися ринкові відносини та новий клас орендарів, тож юнак пішов працювати  на залізницю, де у 1936 р. кинув якір його прадід Дмитро Холодович —  заснов­ник трудової династії Споришів (виходець з Білорусі, працював  помічником машиніста паровоза). Юрію, дипломованому випуск­нику сільськогосподарського вишу, знадобилося посвідчення помічника машиніста, яке отримав ще за навчання в школі. Андрій Васильович, пересвідчившися, що син увійшов у свою стихію, повертаючися з роботи хоч і втомленим, але з добрим настроєм, визнав свою помилку. А пізніше й Руслан, молодший брат Юрія, на відмінно закінчив Знам’янське училище, потому — Кременчуцький технікум залізничного транспорту, і також, як і батько та брат, став машиністом. А Юрій у 2008 р. без відриву від вироб­ництва здобув вищу освіту в Українській державній академії  залізничного транспорту.

Брати Спориші люблять свою професію.

— День у машиніста не схожий на інші, — мовить Юрій. — По-різному починається, по-різному проходить  кожне ведення поїзда...

— На роботі щодня відкриваються нові обрії, — додає Руслан.

А які живописні світлини привозять брати з поїздок! Тим миттєвостям, відтвореним на знімках, позаздрив би й професійний фотограф.

І в радощах, і в труднощах

Почесний залізничник Андрій Спориш — людина авторитетна не лише в сім’ї, а й на підприємстві. Спершу був помічником машиніста тепловоза, далі опанував фах машиніста електровоза. А 1 квітня 1980 р. 32-річному машиністу-інструктору Андрію Споришу доручили керування  57 локомотивними бригадами, серед членів яких були й сивочолі фронтовики. Між іншим, у локомотивному депо Помічна Андрій Васильович установив рекорд, пропрацювавши машиністом-інструктором чверть віку.

А його дружина, Надія Миколаївна, працювала черговою  по станції Помічна, а потому — начальником групи обліку локомотивного депо.  Зустрілися вони 1 червня 1971 р. в Знам’янській дирекції, куди приїхали за направленням (Андрій — після закінчення Київського, а Надія — Одеського технікуму залізничного транспорту). В  Помічну Андрій та Надія поїхали разом як добрі знайомі, а восени  зіграли весілля. Звідтоді впродовж  40 літ ділять сімейні турботи й радощі.

Молоді  пагінці

Нині  Андрій Васильович і Надія Микола­ївна — на заслуженому відпочинку. Щоб не нудьгувати,  гарячий залізничний ритм змінили на  посильну працю на дачі. Господар — завзятий  рибалка: любить посидіти з вудкою на березі річки Чорний Ташлик чи на ставку під дивною назвою Монах.

Для братів Споришів батьки — добрі порадники. На свята у міській квартирі  Спориші-старші збирають у себе велику родину (разом з родичами невісток — 13 чоловік).  Коли потрібно розв’язати певне питання, скажімо, здійснити велику покупку, то скликають і дітей на сімейну раду.  Всі три родини Споришів допомагають одна одній обробляти городи.  

До дідуся Андрія й бабусі Надії часто навідуються внуки: Женя та Саша — доньки Юрія і Вікторії, а також названий на честь діда Андрійко — син Руслана і Алли.  Приміром, шестирічного Андрійка поки що більше цікавлять іграшкові звірятка та  живі тварини, але він з нетерпінням чекає того дня, коли тато поведе його в локомотивне депо й покаже справжній локомотив. Дітям дають змогу розвиватися за власними уподобаннями, та якщо хтось з них матиме бажання бути залізничником, звісно, перечити не стануть. Головне, щоб кожен з них знайшов своє місце в житті.

версiя для друку