В обласному центрі дорогу до вагонного депо Тернопіль покаже вам перший зустрічний житель міста. Адже це одне з небагатьох тутешніх підприємств, яке після затяжної економічної кризи не лише працює, а й не викинуло за прохідну жодного свого працівника.

Та що казати, навіть у найважчі часи керівництво підприємства дбало про своїх людей, створюючи для них нормальні умови праці та відпочинку, тому тих, хто бажав влаштуватися сюди на роботу, завжди було чимало.

І кожного разу, коли тут доводилося бувати, нас гостинно зустрічав міцним потиском руки по-юначому стрункий, з приємною білозубою усмішкою керівник депо Іван Іванов. Але невблаганний час бере своє. Ось і Іван Трохимович уже два роки як на заслуженому відпочинку: бавить онуків, займається городництвом на дачній ділянці. Та між «приватними» справами хоча б раз на тиждень навідується на підприємство, яке теж вважає своїм дітищем, яке «виховував» майже чверть віку.

А все починалося з «нуля»…

Івана Іванова — українця з російським прізвищем, уродженця Одещини, котрий працював у рефрижераторному депо «Бессарабське», до Тернополя запросили наприкінці 1972 р., як кажуть, «на прорив». Річ у тім, що якраз тоді на Львівську залізницю надійшли нові рефрижераторні секції закордонного виробництва. Вони стояли на під’їзних коліях у снігових заметах. Молоді механіки, які щойно закінчили короткочасні курси дортехшколи, ніяк не могли запустити складні механізми в роботу. Тож звернулися за допомогою до молдовських рефрижераторників, які й відрядили до Тернополя одного з найкращих своїх спеціалістів. І Іван Іванов ті секції швидко поставив «на колеса», щоб почали заробляти гроші. А коли йому пообіцяли у Тернополі надати квартиру, то він так і залишився у цьому місті.

Вихід був знайдений…

Знаменним для колективу депо став 2003 р., коли підприємство знову влилося в структуру Львівської залізниці. Того ж року одного погожого весняного дня деповчани викотили з ремонтного цеху капітально відновлений пасажирський вагон і запросили керівництво магістралі оцінити їхню роботу. Спеціалісти-управлінці з прискіпливою цікавістю оглянули «новонародженого» і не змогли знайти у ньому жодного ганджу: все, мовляв, у ньому на місці — й на вигляд він нічим не різниться від заводського. Учасники оглядин лише запитали: «Скільки таких вагонів можна відновити в депо, скажімо, за місяць?». «За відповідного фінансування можемо щомісяця «ставити на колеса» цілий пасажирський состав — 20 вагонів, — відповів Іван Трохимович, — і додав: — Це зараз — при однозмінній роботі. А при тризмінній — 50—60!».

Але цього, на жаль, не судилося. Хоча й робітники пройшли відповідне навчання, й ремонтна база була нормально підготовлена, та у зв’язку з недофінансуванням роботи з відновлення пасажирських вагонів на повну потужність розвернути тоді так і не пощастило.

Та тернополяни знайшли вихід, бо паралельно опанували ремонт відбудовних кранів, якого до них на Львівській залізниці ніхто не робив. Проте пізніше почали давати друге життя всім пожежним поїздам магістралі. А наразі взялися за оновлення різноманітної самохідної колійної техніки, зокрема й снігоприбиральної.

Секрети успіху

Нині на підприємствах стараються комплектувати штат працівників за принципом так званої розумної доцільності. Не знаю, як де, а на Львівській залізниці брати на роботу людей можна лише з безпосереднього дозволу її начальника. За цього відкриття кожного додаткового робочого місця слід детально обґрунтувати.

— Я і мої підлеглі завжди на ділі стверджували перед керівництвом залізниці, що ми їй потрібні, — всміхається Іванов. — А цього можна досягти лише тоді, коли не робота шукає тебе, а ти — роботу. Наприклад, ми могли б спокійно жити, спеціалізуючися лише на ремонті пасажирських вагонів. Одначе коли спізналися з проблемами щодо фінансування цієї програми, а отже виник­ла загроза скорочення штату працівників, то терміново стали ремонтувати колійну техніку, зокрема дизельні двигуни до неї. Їх везли в депо на реставрацію не тільки зі Львівської, а й з інших залізниць. Або ще один приклад.

Нам дали завдання розкомплектовувати непотрібні рефрижераторні секції, а весь метал здавати в утиль. Але ми врятували від переплавлення потужні кондиціонери, які майстерно ставили в оновлених пасажирських вагонах. Відкрию невеличкий секрет: у депо було стільки кондиціонерів, що ними, напевне, можна було б обладнати більшість рухомого пасажирського парку залізниці. До речі, ми не звикли ніколи нікому «заглядати в кишеню» і випрошувати гроші на певну програму. Тому налагоджували, а точніше, відновлювали ділові контакти з російськими залізничниками із Санкт-Петербурга, котрі теж ремонтували свої вагони у нашому депо.

Буваючи в депо, щоразу переконуєшся: усталена думка про те, що за виявлену ініціативу частіше карають, ніж хвалять, тут не підтверджується. Опанувавши ремонт різноманітної техніки, тернополяни привернули до себе увагу не лише численних клієнтів, а й керівництва залізниці. Навіть у скрутні часи воно виділяло для перспективного підприємства кошти, які Іванов і його команда «не проїдали», не витрачали на дрібнички, а вкладали в розширення і модернізацію виробництва. Наразі, приміром, усі цехи депо не лише мають добротний вигляд, а й укомплектовані сучасними верстатами та іншими механізмами. Воно й не дивно, адже тут на придбання нової ремонтної техніки витрачали п’ять-шість мільйонів гривень щорічно.

Міг і прощати

Про що б ми з Іваном Трохимовичем не повели мову: про нову техніку чи ремонт приміщень, побутові умови чи роботу із замовниками, — керівник завжди починав свою розповідь згадкою про людей. Він вважає, що йому на них таланило. Це можливо тому, що начальник депо ніколи «не гнув кирпи». Він не підвищував голосу на підлеглих, нікого безпідставно не звільняв з роботи, бо вмів завжди гуртувати колектив так, щоб у ньому ледарі, п’янички та злодюжки-несуни самі довго не затримувались.

Іван Трохимович відповідально ставився не лише до своїх професійних обов’язків. Він завжди викроював час для сім’ї і для виховання дітей. І зараз цим дуже пишається. Адже разом з дружиною Катериною Петрівною, котра, до речі, теж працювала на залізниці, підняли на ноги сина та доньку, дали їм добру освіту: Сергій працює хірургом у відділковій залізничній лікарні, а Ольга закінчила консерваторію.

— Те, чого не встиг за роботою дати дітям, — скромно мовить ветеран, — стараюся «надолужити» з двома внуками. Разом пораємося на городі, ходимо на риболовлю, займаємося спортом... Вважаю, що особистий приклад вагоміший за всі «моралі».

версiя для друку