Машиніст локомотивного депо Львів-Захід Михайло Якимів нещодавно пішов на заслужений відпочинок. Проте ніяк не може до цього звикнути, йому весь час здається, що він ще у відпустці. Та лірична душа його вже відгукнулася на закінчення 33-літньої праці на сталевому коні ліричним віршем «Машиніст». Останні його рядки звучать так: «Залізничне життя пролетіло, наче довгий один перегон. Тільки пам’ять спочинку не знає. Знову їду — тепер це вже сон». Яким було у нього залізничне життя? Про це й ведемо з ним розмову.

За настановою батька

Михайло Матвійович розповів, що з дитинства мав нахил до гуманітарних дисциплін, але батько бачив його машиністом. Він ніби запрограмував сина на цю професію. Вона й стала його долею.

Випускнику середньої школи села Колоколин, що на Івано-Франківщині, Михайлові Якиміву при виборі навчального закладу, по закінченні якого можна було б працювати на залізниці, стала у нагоді газета, де було оголошення про прийом на навчання в Івано-Франківське технічне училище. Практична частина навчання в училищі проходила у локомотивному депо Верхній Баскунчак Приволзької магістралі. По здачі іспиту на помічника машиніста і до призова в армію чотири місяці трудився Михайло у складі локомотивної бригади. На календарі був 1976-й рік. Напружений трудовий ритм на залізниці вимагав чіткого дотримання дисципліни і порядку. Це відповідало характеру працелюбного юнака.

Батько порадив іти працювати до локомотивного депо Львів-Захід, що М.Якимів і зробив. Він швидко пройшов шлях від помічника машиніста тепловоза до машиніста електровоза першого класу, котрому доручили водити пасажирські поїзди на довгому — 350-кілометровому плечі обслуговування.

Перон — камертон

Під час рейсу, прибуваючи на станцію, Михайло Матвійович любив спостерігати за життям на пероні. Його завжди зворушували емоційні зустрічі й розставання. Це пробуджувало у ньому ліричні нотки, які по поверненню додому отримували звучання у віршах. Писав їх для себе. Не показував навіть рідним. Та якось зошит із віршами знайшла дружина і зробила йому до 50-річчя сюрприз: надрукувала у видавництві збірку. Основна тема його віршів — духовність, на якій, як він переконаний, тримається світ.

Дружина Галина подарувала Михайлу двох діточок — сина Андрія і дочку Марію. Проте і син, і дочка пішли маминою стежиною, ставши банківськими працівниками. Тому Михайло Матвійович плекає надію, що машиністом захоче стати його онук.

На прощання Михайло Матвійович подарував рукописний текст свого вірша «Машиніст». Хочеться побажати, аби життєва осінь Михайла Якиміва була сповнена сонячними днями, які надихали б його на написання нових поетичних рядків.

Машиніст

Їде поїзд назустріч світанку

І назустріч вечірній зорі.

Зустрічають тебе рідні зранку,

Проводжають тебе уночі.

Знову сів ти за пульт управління,

Стиха рушив в далекую путь.

Скинь з душі усіляке каміння,

Негаразди буденні забудь.

За спиною — життя пасажирів

В твої руки Всевишній віддав.

Помолись ти тихенько і щиро,

Щоб дорогою Бог вберігав.

За вікном промайнули всі села

І міста, вже знайомі тобі,

І чергова, вродлива й весела,

Усміхнеться щиро в вікні.

А удома сім’я вже чекає

І на кухні робота кипить,

Бо родина давно уже знає,

Що приїхав ти тільки на мить.

Залізничне життя пролетіло

Наче довгий один перегон.

Тільки пам’ять спочинку не знає:

Знову їду — тепер це вже сон...

версiя для друку